На початок війни Росії проти України хірургу Олександру Данилюку було лише 25 років. Лікарську практику вже довелося розпочати на фронті у найгарячіших точках — Щастя, Станиця Луганська, Дебальцево, передає «Є!» із посиланням на Міноборони.
Олександр був єдиним хірургом на Дебальцівському плацдармі, коли підрозділ потрапив в облогу росіян. За дев’ять діб в оточені він прийняв більше сотні поранених. Та й після демобілізації продовжує боротися за майбутнє України — тепер на посаді голови відділу координації та медичного забезпечення АТО, надзвичайних та воєнних станів Міністерства охорони здоров’я.
З Майдану на Донбас
На війні для хірурга підготували позивний — «Двадцять шостий», що мав дістатися від попереднього лікаря. Але до Олександра причепилося псевдо «Смайл».
“ | «Я ненавмисно образив медсестру. І хотів загладити провину — приготував смаколик і намалював посмішку на аркуші. Наступного дня усі почали називати мене „Смайлом“. Може ще й додалося те, що я завжди посміхаюсь», — пояснює Олександр. |
Олександр майже одразу після Майдану, коли Росія почала розхитувати збройний конфлікт, прийшов у військкомат.
“ | «Я знав, що лікарів катастрофічно не вистачає. Мене призвали, у 128-му бригаду. Після підготовки на полігоні у кінці літа разом із підрозділом уже виїхав на Донбас, — згадує Данилюк. — Це ж було після Іловайського котлу і, звичайно, рідні переживали. Та відмовити мене навряд чи міг хтось. Батьки відвідали нас за добу до відправки — це було дуже зворушливо». |
Це був перший рік війни, коли забезпечення армії було у жахливому стані. Медики також не могли похвалитися запасами.
“ | «Я про це знав і тому ще до відправки на фронт склав список усього необхідного. Силами друзів-волонтерів вдалося зібрати необхідне», — говорить Олександр. |
У Дебальцевому почалася рутина військових медиків, за якою вдавалося лише декілька годин на сон. Лікарі виїжджали за пораненими, надавали першу допомогу, відвозили до лікарні у Світлодарі, де одразу починали оперувати пораненого. Після цього знову на виїзд.
Дев’ять діб у російському оточенні
“ | «9 лютого ми так само забрали пораненого і вже хотіли їхати. Та мені сказали, що дорога перекрита, ми в оточені. Я це навіть спочатку не сприйняв. У мене ж поранений, я мав вивезти його! У голові не вкладалося, що не можемо евакуювати його. Тому я просто став чекати. Росіяни били по нас із важкої артилерії. Але я все одно продовжував чекати біля пораненого, укривши його бронежилетом, адже скоро ми зможемо виїхати. Та вибухи були все ближче і нашу „медичку“ почало трусити. Тоді прийшло страшне усвідомлення, що виходу немає», — згадує Олександр. |
Так його команда почала проводити операції прямо в окопі.
“ | «Нашою „клінікою“ стала звичайна криївка. Поранених все більше, а я лишився єдиним хірургом в оточенні. Частина медиків постійно знаходилася біля поранених, люди валилися з ніг і ловили кожну можливість, щоб поспати. Тому під час операцій доводилося асистувати мені навіть нашому водієві. Чи варто говорити, що у нас не було потрібної апаратури, інструментів і доступу до запасів медикаментів!» — говорить «Смайл». |
Під постійними обстрілами в окопних умовах Олександр провів більше сотні операцій. І жоден його пацієнт не помер на хірургічному столі в криївці. На жаль, під час спроб прорватися колоною із пораненими нерідко по ній прицільно били росіяни.
“ | «Так було і з Вадимом Свириденком. Він був у вантажівці з іншими пораненими, коли терористи розстріляли машину. До ранку дожив лише Вадим, інші — просто замерзли під час лютневих морозів у зламаній машині», — говорить Олександр. |
В оточенні надія все більше згасала.
“ | «Ми чекали півночі 15-го лютого, як манни небесної! О цій годині мали набрати сили чергові мінські домовленості та по нас нарешті перестануть гатити. І те перемир’я нарешті настало і протрималося... аж півтори-дві години! І потім як почали з новою силою стріляти, що я думав ми атомну війну підписали, а не перемир’я! Так росіяни колошматили, як ніколи до того, — говорить Олександр. — Ми були виснажені як фізично, так і психологічно. В нашій криївці, де два стелажі на 12 осіб персоналу, в останній день в ній ще було 25 поранених. Поки оперуєш одного, побратими знеболють, перев’язують інших, хто на черзі. Всі один на одному лежали, висіли, сиділи. Крики. Стогін. Катастрофічна картина!». |
...Через дев’ять діб нашим воїнам вдалося вийти з оточення. Буквально прорвали облогу. Терористи не припиняли прицільно стріляти по колоні.
Новий фронт — МОЗ
Олександр демобілізувався восени 2015-го року. Пробував адаптуватися до мирного життя. Хоча війна «не відпускала», весь час на зв’язку з побратимами і ветеранами, постійна допомога волонтерам.
“ | «А потім зателефонувала Уляна Супрун (в.о. міністра охорони здоров’я. — ред.). З нею ми познайомилися на фронті. Вона запропонувала мені прийти в МОЗ і очолити медицину АТО... Звичайно, одразу відмовився. Півгодини пояснював, чому „ні“, бо я ж не чиновник, не вмію працювати у таких структурах, без досвіду. А вона сказала: „У нас 25 років керували медициною професіонали, чиновники і дуже досвідчені. І до чого ми дійшли?“. Коли про це почули мої друзі, то сказали, щоб я навіть не роздумував, а погоджувався. Зрештою я прийняв пропозицію, — говорить Олександр. — Тепер реформуємо медицину в армії. На приклад, розробили і затвердили вміст індивідуальних аптечок за натівським зразком. Зараз разом з колегами із сил оборони працюємо над втіленням медичної частини стратегічного оборонного бюлетеня України, де передбачено перехід на стандарти НАТО. Також вводимо нові посади з відповідними кваліфікаціями в систему цивільної та військової медицини — „парамедик“ і „екстрений медичний технік“. Це вимога часу, яка стала необхідністю, що доведена на фронті». |
Медик зізнається, що боротися із зашкарублою радянською системою у медицині важко:
“ | «Може найважче, ніж на фронті. Та опустити руки неможна, адже це буде плювком у могилу тих, хто поклав життя за нашу свободу». |
Читайте також: | У госпіталь до бійців АТО Толя не хотів йти, він боявся реакції російської сторони - дружина Тимощука |