1 серпня 1923 року оприлюднено декрет Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови», який ознаменував початок політики «коренізації». В Україні отримала  назву  «українізації», передає «Є!» із посиланням на УІНП.

Ця політика мала на меті два головних завдання. По-перше, більшовики намагалися  залучити на свій бік українську інтелігенцію. По-друге, щоб проводити свою агітацію і пропаганду і отримувати результат, потрібно було говорити з народними масами їхньою мовою. 

Політика українізації була не стільки «винаходом» більшовиків, скільки вимушеною поступкою суспільним процесам, покликаним до життя Українською революцією 1917-21 років.

Ще Центральна Рада у 1917 р. головним принципом і програмою своєї діяльності визначала «українізацію всього життя на Україні», маючи на меті національний, державотворчий, політичний, соціально-економічний і духовний розвиток українського народу. 

Ця політика популяризації всього українського, якій більшовики не могли нічого протиставити, сприяла утворенню творчих студій та літературних гуртків.

Попри проголошений курс партії, політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б) та КП(б)У. Спочатку керівництво КП(б)У саботувало її впровадження. По-справжньому «українізація» розпочалася лише у 1925 р., коли під тиском української частини КП(б)У "перші особи" партії були усунуті з посад.

За короткий час, особливо – стараннями наркома освіти Миколи Скрипника, який всіляко сприяв поширенню української мови в школах та поширенню освіти, кількість неписьменних українців зменшилася із 47% на 1926 р. до 8% у 1934 р.

Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тис. студентів, з них українці становили 53%, росіяни – 20%, євреї – 22%. В кульмінаційному для українізації 1929 р. 97% українських дітей навчалися рідною мовою, понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою.

Вживання української мови серед робітників, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 р. до 42% у 1930 р. На українізацію робітників і міського населення впливав і приплив сільського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією. Ця ж програма українізації охопила Кубань та Ставропілля. На Кубані відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-27 рр. зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла і піднесенню національної самосвідомості українців, що суперечило планам більшовиків. Тому, починаючи з 30-х років процес українізації поступово згортається, натомість починається «закручування гайок» та репресії. Усі літературні групи та гуртки ліквідовуються, а літераторів заганяють в єдину Спілку письменників України.

У 1934-37 рр. організовується кілька публічних процесів над українською інтелігенцією, наслідком чого найяскравіших представників літературного руху було розстріляно або відправлено в сталінські табори. На знак протесту Микола Скрипник та Микола Хвильовий накладають на себе руки.

На селі національне піднесення жорстоко придушується організованим штучним Голодомором.