Досьє
23 грудня 2018
Володимир Юхимович Мельниченко
Володимир Юхимович Мельниченко

Генеральний директор Національного культурного центру України в Москві (2001-2015 рр.). Український історик, публіцист. Заслужений діяч науки і техніки України. 

Місце народження, освіта

Народився 20 лютого 1946 року в місті Хашурі Грузинської РСР. У 1949 році родина повернулася в Україну. Мельниченки оселилися в рідному селі Медвин Богуславського району Київської області.

У 1952–1963 роках навчався в Медвинській середній школі.

У 1968 році закінчив історичний факультет Київського університету.

Продовжив навчання в аспірантурі кафедри історії КПРС. У 1972 році захистив кандидатську дисертацію. Темою кандидатської дисертації стала діяльність чужоземних інтернаціоналістів в Україні в роки громадянської війни. На цю тему Мельниченко опублікував низку статей, зокрема в літературно-художніх виданнях.

У студентські та аспірантські роки Мельниченко опублікував близько 100 статей у часописах, виявивши публіцистичний і науковий хист. Двічі ставав лауреатом всесоюзних конкурсів студентських наукових робіт.

Кар'єра

Влітку 1971 року Мельниченко перейшов на посаду молодшого наукового співробітника Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Після захисту кандидатської дисертації у 1972 році, Мельниченко служив в армії. Повернувшись до інституту, опублікував низку наукових та публіцистичних статей, а також видав книжку про відому французьку інтернаціоналістку Жанну Лябурб. Згодом вийшла монографія за темою кандидатської дисертації.

З 1976 року Мельниченко працював у секторі суспільних наук відділу науки й навчальних закладів ЦК Компартії України — інструктором, консультантом (з 1978 року), завідувачем сектору (з 1983 року).

У 1987 році захистив докторську дисертацію.

З липня 1987 року працював заступником директора Інституту історії партії при ЦК Компартії України. Виступив у пресі з низкою публікацій про корінну перебудову історичної науки, залучення дослідників до вивчення нових архівних матеріалів, які довгий час були закритими в партійних сховищах.

З 1989 року - призначений завідувачем сектору історичних наук ідеологічного відділу ЦК КПРС.

На початку 1991 року залишив апарат ЦК КПРС і очолив Центральний музей Володимира Ілліча Леніна в Москві.

Після серпневих подій 1991 року музей, який входив до системи ЦК КПРС, залишився без фінансування. Нова російська влада мала намір його закрити. Завдяки зусиллям колективу було створено нову структуру: Історико-культурний центр — музей Леніна. Співробітники обрали директором Володимира Мельниченка, який перевів установу на госпрозрахунок.

У лютому 1992 року Мельниченко виступив у пресі із заявою: «Колектив бере на себе всю відповідальність за долю музею, фінансове забезпечення його подальшу життєдіяльность, збереження та експонування фондових колекцій, їх цілісність і неподільність». Російська влада відкинула пропозицію створити на базі ленінської експозиції музей політичної історії Росії. У жовтні 1993 року Борис Єльцин видав остаточне розпорядження про закриття музею.

У 1993 році великий науковий та громадський резонанс викликала книга Мельниченка «Феномен і фантом Леніна», яка руйнувала радянське фантомне сприйняття Леніна як політика й людини. Згодом учений видав першу у світовій історіографії книгу про приватне життя вождя, яка у 2000 році вийшла в Токіо японською мовою. Водночас японське видавництво замовило Мельниченку книгу «Ленін і Японія», що побачила світ наступного року. Ленінознавчі дослідження Мельниченко закінчив ґрунтовною монографією про особисті стосунки Леніна та Інеси Арманд.

З 2001 року по липень 2015 року (за датою контракту) Мельниченко займав посаду генерального директора Національного культурного центру України у Москві.

На початку 2016 року екс-президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко звернулися до чинного Президента України Петра Порошенка з проханням відновити Мельниченка на посаді директора культурного центру України в Москві.

Звання, досігнення

Доктор історичних наук (1987 р.).

11 квітня 2003 року Мельниченка обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України (відділення теорії та історії педагогіки).

Заслужений діяч науки і техніки України (2004 р.).

2 березня 2009 року Мельниченку присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка — за документально-публіцистичні книги "Тарас Шевченко: "Моє перебування в Москві" та "На славу нашої преславної України" (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)". 

Автор 30 книг з історичної і політичної проблематики та кількох сотень публіцистичних статей, в т.ч. мистецтвознавчих, відомих в Україні, Росії, Японії, Болгарії, Молдові,  а також низки книг про Богдана Ступку: "Театральний тандем (Феномен Данченка - Ступки)" (2000 р.), "Богдан Ступка. Штрихи до портрету" (2011 р.), "Майстер" (2005 р.), "Богдан Ступка" (2011 р.). У 2012 році видав у Москві на українській мові перший життєпис артиста "Богдана Ступка. Біографія".