Iнтерв’ю
31 березня 2016
Про війну співати потрібно для тих, хто спостерігає за нею у випусках новин, - автор гімну АТО
Ексклюзивне інтерв'ю з Вовою Гейзером - лідером гурту "Шабля".
news-image

Нові часи, нові виклики, нові люди… Залежно від обставин змінюється все – реалії, світогляд і навіть музика, яка знаходить відгук в наших серцях.  Саме такі пісні виконує гурт «Шабля», а одна із них удостоїлася почесного звання «гімну АТО». З нами люб’язно погодився поспілкуватися фронтмен цього гурту – Вова Гейзер. Про історію створення легендарної композиції, думки та переконання, висновки та сподівання читайте в ексклюзивному інтерв’ю «Є!».

-          Пісню «Браття-Українці» було визнано офіційним гімном АТО. Як Ви вважаєте, чому саме її? Що так пройняло українців – текст, який проникає до глибини душі, музика, сповнена сміливих акордів, чи сама енергетика пісні? Що ця пісня означає саме для Вас? Яке місце посідає у творчості?

-          Чесно кажучи,  мені складно відповісти на запитання «чому?»  І не я робив цей вибір. Мабуть, обрали тому, що пісня стала особливою, надихає людей на фронті, її виконують і діти, і дорослі, навіть оркестри. Очевидно, вона має місце жити і бути для людей особливою.

 

-          Відомо, що деякі ваші пісні виявилися пророчими для України. Як ви вважаєте – це збіг чи елемент сакральності? Адже про це говорять багато творчих людей, що тексти, які начебто виникають в їх голові, дуже часто потім виявляються реальністю?

-          Я ніколи не вважав і не вважатиму себе пророком, але факт залишається фактом. Пісня «Браття-українці» була написана ще до усіх подій на Донбасі, а «Синку мій, синку» взагалі задовго до Революції Гідності у 2013 році.

"Браття-Українці" була написана відразу після розстрілу Небесної сотні, проте про війну з Росією ще ніхто і думки не допускав. Слова склалися в рядки, майже сама собою народилася мелодія ... Музика просто прийшла до мене. І коли в студії я записував пісню, яка згодом стала гімном АТО, до мене зайшов звукорежисер і сказав: "З боку Росії до кордону з Україною слідує колона танків". Я був настільки вражений, що пісню ми записали на одному диханні.

-          Вас не насторожує це? Чи не почали після цього писати тексти «більш акуратно»?

-          Знаєте, я думаю, що усі ці події відображають певну закономірність. Якщо звернутися до історії, то за весь час існування української державності на нас постійно нападали. Росія, поляки, татари і т.д. Україна була і залишається ласим шматком. Не лише завдяки плодючій землі, а й людям – працьовитим, талановитим, щирим. Ми завжди захищалися, а не нападали. До того ж, нам притаманний дух протесту.  За останні десятиріччя у нас відбулося дві революції, що свідчить про втому людей, про їх небажання миритися з ситуацією.

-          Ваш альбом «Браття українці»  - військово-патріотичний, і ви багато виступаєте у зоні АТО. І якось говорили про те, що чоловіки просять заспівати їм і дещо веселіше. А які пісні вони вважають веселими? Яку пісню просять заспівати частіше за інші?

-          Знаєте, будь-якій людині має бути зрозуміло – там, на Донбасі, про війну знають усе. Це їх повсякденні реалії, це те, чим там живуть. Тому там співати про війну не потрібно, про війну треба співати іншим… тим, хто спостерігає за нею у випусках новин, а то й зовсім не спостерігає.  У репертуарі гурту «Шабля» є  пісні й іншого характеру – оптимістичні і життєствердні. Саме такі пісні ми і намагаємося виконувати, щоб підтримати, можливо викликати усмішку, допомогти переключитися. З цього приводу відкрию вам деякі творчі плани – ми працюємо над новим альбом під назвою «Щасливі дні»…

-          Яка гарна назва… Маю надію, що ось в цьому випадку слова справді виявляться пророчими…

-          Так (посміхається). Я також дуже на це надіюся…

-          І в продовження попереднього запитання. Я впевнена, що там, на фронті, кожному з бійців дуже важливо відчувати підтримку. І виступи музикантів та інших творчих людей надзвичайно підтримують моральний дух. Ви спілкуєтеся з цими людьми і знаєте, чим вони живуть. На вашу думку, а що негативно впливає на настрій бійців? Що їх розчаровує? Що може змусити людей опустити руки?

-          Нічого…Там нічого… Я  кажу це впевнено і переконаний, що все так. Патріотичний дух не зламати. Я жодного разу не чув, щоб солдати на щось скаржилися чи піддавалися сумним настроям. Там кожен знає, чому він там знаходиться і заради чого. Інше запитання – коли люди повертаються, то мають справу з не надто приємними речами. Це психологічний фактор. Коли людина повертається з фронту, потребує певної підтримки, допомоги  і для того, щоб її отримати, мусить пройти через численні бюрократичні процедури. Комусь щось доводити. Це складе питання… Адже, поставте себе на їх місце… люди готові віддати найдорожче – своє життя, а повертаючись до «мирного життя», спостерігають не надто втішну картину. Все яким було, таким і залишилося, ті, хто мають повноваження, не роблять того, що могли б.

Інша, не менш актуальна проблема,  це те, що чесним іменем атошників користуються шахраї. Збирають гроші, залучають волонтерів, і що найгірше – усі ці явища не контролюються належним чином правоохоронними органами. Що ми маємо в результаті? Люди втрачають віру… бояться обману. І їх можна зрозуміти, проте насправді ті, хто потребують нашої допомоги та підтримки, втрачають її. У зв’язку з цим виникає риторичне запитання:  Чому все це допускають ті, хто може припинити такий стан речей? Невже не можна зробити єдиний фонд, який займатиметься всіма питаннями, який буде прозорим та контролюватиметься належним чином? Щоб усі, хто прагне допомогти, могли робити це з чистим серцем та впевненістю, що усі кошти будуть використані за призначенням?

-           Володимире, що особисто для вас у теперішній обставинах означає слово «перемога»? Це перемога лише військова, це зміна людей у владних кабінетах чи насамперед перемога над власним мисленням, зміна світогляду?

-          Я вважаю, що, звичайно ж, слід починати зі зміни світогляду. Зміняться люди – зміниться життя навколо них.  Лише тоді можна говорити і про все інше – зміну тих, хто нами управляє і кому ми довіряємо приймати важливі рішення. Чесно кажучи, мені здається, нам бракує жорсткості. Навіть не в самих законах, хоча це справді важливо, скільки у виконанні цих законів, вірніше, контролем за їх виконанням. Потрібно, щоб закон був не просто сформульованим і прийнятим, але й виконувався….

-          А чого нам бракує для того, щоб перемогти? У цьому питанні ви є оптимістом ?

-          Особисто нам  - нічого. Ми  є свідками формування справжньої нації. Я так багато спілкуюся з людьми і бачу, наскільки багато і нашій країні патріотів. Просто їм потрібно дати шанс.  Дати можливість, дорогу, шанс змінити життя. Піднімати культурний, освітній рівень. Адже людьми, які інтелектуально розвинені, не вдасться керувати, як стадом. Тому я вважаю, що майбутнє – за свідомими, розумними та активними.

-           Існує багато суперечок навколо співаків та акторів, які їздять виступати у Росію. Ви їх засуджуєте? Чи вважаєте ви, що творчість невіддільна від політики? Як слід вести себе артистам, які все ж таки хочуть залишитися «нейтральними», чи у будь-якому випадку потрібно робити вибір?

-          Я не вважаю, що маю якесь право когось засуджувати. Бог їм суддя… Я можу лише за себе говорити – мені це в голові не вкладається. Наш гурт також багато куди запрошували, я маю на увазі в російські міста, і пропонували вигідні умови, проте… В даній ситуації не може бути й мови про нейтралітет. Не уявляю, як можна залишатися аполітичним, коли таке робиться в країні. Адже про це потрібно кричати, а не замовчувати. Ви думаєте, я хотів вникати в політику? Я б краще повністю занурився у творчість, писав нові пісні, виступав на сцені, але розумію, що осторонь залишитись не вдасться.  Згадайте легендарного Джона Леннона, який привертав до себе увагу громадськості, щоб виразити громадянську позицію та висловити протест проти війни у В’єтнамі. Таких прикладів багато. Неможливо жити у суспільстві та залишитися поза ним.

-          В одній із бесід ви сказали: «пропагандистська машина вносить роздор у дружні взаємини між звичайними росіянами та українцями, яким насправді немає чого ділити». Чи можна всю відповідальність перекладати лише на пропаганду, адже люди, які хочуть розібратися, розберуться у ситуації?

-          Я знову хочу повернутися до питання інтелектуального рівня, освіченості та рівня культури. Адже люди по своїй суті всі однакові. Відрізняються вони вже потім. У процесі свого виховання, того, що їм закладають в голову, все залежить від того, в якому суспільстві вони формуються.

Потрібно замислитися над тим, яке майбутнє ми дамо теперішньому та майбутнім поколінням, які цінності будуть для них важливими, чи знатимуть вони історію, чи поважатимуть власні традиції та пам’ять, чи стануть мислячими людьми. На жаль, зараз спостерігаємо таку тенденцію, коли людям забивають мізки всіляким непотребом у вигляді безглуздих ток-шоу, низькопробного гумору, певною цинічністю, нехтуванням традиційних цінностей. Проте це дорога в нікуди… Цитуючи відомий вислів, повторюся: «Без минулого немає майбутнього».

-          Чи можете ви сказати, що наступне покоління українців стане істинними патріотами? Що для цього потрібно робити?

-          Цей час вже настав, ми вже спостерігаємо потужний сплеск патріотизму. Патріотами є не лише підлітки, а навіть діти. Вони з гордістю співають гімн, українські пісні, у них свідомість вже інша. І наше з вами завдання – всіляко це підтримувати, висвітлювати, спонукати до розвитку, шукати шляхи, щоб надати цьому явищу якнайширшого масштабу.  А особливу увагу повинна приділяти держава, адже за такими людьми – наше майбутнє та міцність. 

-          І на завершення, чого би ви хотіли побажати нашій країні та її громадянам особисто від себе. Які цінності вважаєте найбільш важливими?

-          Я хотів би побажати від щирого серця усім нам залишатися мужніми, терплячими до даної ситуації (я маю на увазі, не чекати швидких результатів) і у жодному разі не опускати руки. Боротися, боротися і ще раз боротися… Не варто очікувати, що все зміниться само по собі, або що хтось зробить нашу роботу за нас. Давайте починати з себе..

 

Розмову вела Уляна Лисак