Взагалі-то, переворот - це коли одна частина верхівки забирає владу в іншої, використовуючи армію, або шляхом інтриг в "прокурених кімнатах" (зняття Хрущова), а народ мовчить.

В Україні відбувся не переворот, а революція. Ставитися до цього можна по-різному, ніхто не каже, що революція - це неодмінно добре, але називати речі треба своїми іменами.

Еволюція завжди краще, ніж революція. Однак, якщо еволюції немає, а є застій або регрес, революція стає неминучою.

Це історична кара: за впертість і самовпевненість правителів, довготерпіння народу.

Є категоричний імператив: суспільство має розвиватися і йти вперед. За регулярної змінюваності влади в рамках закону зміни відбуваються поступово і гомеопатичними дозами.

Коли одна група осіб відверто претендує на те, щоб правити вічно, оголошує свою політику єдино правильною, а незгодних тисне або ігнорує, то терпітиме, терпітиме, і камінь трісне!

У чому вина Миколи II? У тому, що відривав мало голів, чи в тому, що тягнув з давно назрілими реформами і відповідав на законні вимоги суспільства порадами забути "безглузді мрії"?

Можна сказати: а яке все це має відношення до сучасної України? Начебто була можливість спокійно і легітимно переобрати Віктора Януковича у січні 2015 року? Навіщо було стільці ламати?

Пригадується, як американські та британські офіцери в 1945 році на благання радянських військовополонених і переміщених осіб не видавати їх Сталіну відповідали: "Якщо ваш Сталін такий поганий, що не голосуйте за нього на наступних виборах!".

Звичайно, Янукович був не Сталіним. Але, вочевидь, не було в учасників Майдану достатньої впевненості, що вийде "спокійно і легітимно". Зіб'є протестну хвилю, збереже адміністративні важелі - і обов'язково щось придумає! Змінить законодавство, підтасує підсумки голосування - та хіба мало чого?

Під час грузинської "революції троянд" весь світ обійшли телевізійні кадри, на яких прихильники Михайло Саакашвілі буквально в шию виштовхували з зали засідань парламенту Едуарда Шеварднадзе. Глибоко символічно, якщо вдуматися. Правителі пострадянського типу іншої мови не розуміють. У глибині душі просто не уявляють, як це можна ось так просто взяти, і піти.

А що, власне, вивело людей на Майдан?

Регулярно буваючи в Києві, я жодних бандерівців і фашистів, яких би перекручувало б від звуку російської мови, там не бачив. В тому числі, на Майдані, де, по ідеї, мала збиратися відповідна публіка.

Безсумнівно, якась кількість маргіналів є в будь-якому суспільстві. Але бандерівців в Україні вже точно менше, ніж у Росії сталіністів. При тому, що за кількістю вбитих Степан Андрійович з Йосипом Віссаріоновичем близько не стояв.

Безпосереднім поштовхом послужило, як відомо, раптове, прийняте явно під тиском ззовні, рішення Віктора Януковича скасувати давно обіцяну асоціацію з ЄС.

Володимир Путін одного разу висловився на кшталт того, що, мовляв, на те Януковича і обрали президентом, щоб проводити політику, яку він вважав за потрібну. Спочатку хотів асоціюватися, потім передумав. Мав право!

Формально, може, й мав. Але, як кажуть, взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Настільки обманювати суспільні очікування небезпечно.

До жовтня 2013 українці думали, що країна, нехай повільніше, ніж хотілося б, але йде туди, куди потрібно. Можна проявляти стриманість і терпіння, коли є надія.

При цьому в Росії якось мало усвідомлюють те, що питання про ЄС було не єдиним і не головним. Прихильники ж Майдану кажуть, що піднялися, в першу чергу, проти кричущої корупції.

Ну, не захотіли люди жити в "русском мире". У тому, де колишній спортивний тренер стає мільярдером, бо в дитинстві займався з правителем в одній секції, хлопчиська нагороджують "за багаторічну працю", тому що його батько - старий знайомий правителя, а тих, хто все це викриває, судять за сміховинними звинуваченнями!

Звідси й економічний спад, якщо хто ще не зрозумів. Західні санкції - справа десята.

Чому росіяни терплять, а українці обурилися - питання окреме.

В Україні люблять виводити всі з традицій козацької вольності. Теорія, приємна для національного самолюбства.

А, може, справа в тому, що в Росії до останнього часу була "подушка безпеки" у вигляді нафтогазових доходів. Вистачало верхівці, дещо перепадало і громадянам, а від добра добра не шукають.

Як сказав свого часу один київський знайомий: "Різниця в тому, що у нас крадуть, як у Росії, а нафти і газу немає!".

Негативна сторона будь-якої революції - правовий вакуум, що виникає після неї. Коли нова влада починає вимагати дотримання законів, опоненти відразу ж нагадують, що вона сама нещодавно вчинила беззаконня.

У Росії виправдовують збройний заколот на Донбасі тим, що київська влада, мовляв, сама нелегітимна, отже, відносно неї все дозволено.

Взагалі-то, суверенітет і територіальна цілісність країни - більш висока цінність в порівнянні зі збереженням конкретних персон у владі. І реакція має бути адекватною. Незадоволені політичними змінами в столиці - зібрали б у Донецьку "антимайдан", висунули б свої вимоги і стояли на площі. Київські революціонери танками і "Градами" не орудували, а від закордонних друзів отримували, максимум, печиво.

До того ж ставленики Майдану почали свою діяльність з призначення дати виборів, які відбулися менше, ніж через три місяці.

За великим рахунком, це основний критерій оцінки будь-якої революції. Ми взяли владу силою, бо вважали це історично доцільним, а тепер віддаємо себе на суд виборців. Голосування покаже, відповідала революція народним сподіванням, чи ні.

Піночет, здійснивши переворот, правив залізною рукою 14 років, а більшовики всі 74 роки. Ось хто був нелегітимним!

Один московський експерт у розмові зі мною нещодавно висловив думку, що лейтмотивом усієї української революції є слова: "Нехай Європа зробить нам красиво!", а значить, на українців чекає важке розчарування.

Якщо українці справді так думають, то, звичайно, нічого путнього не вийде. Хоча ні від кого подібних міркувань я не чув.

Улюблену приказку російських "заєдинщиків" - "У Європі ми все одно нікому не потрібні!" - слід трохи перефразувати: такі, як є, ми дійсно нікому не потрібні. Європою треба стати, місце в пристойному суспільстві треба заслужити. Необхідно самим змінитися, докласти багато зусиль і неминуче чимось пожертвувати.

Чи вийде в українців, невідомо. Але, як кажуть англійці: "Where is a will, there is a way". Тобто, "Хто хоче, той зробить". У будь-якому разі, прагнення гідне.

В принципі, будь-яка революція породжує завищені очікування, і це її другий системний недолік.

У 1870 році кузен Наполеона III П'єр Бонапарт серед білого дня вбив в ресторані відомого критика режиму, журналіста Віктора Нуара. І заявив, що викликати якогось писаку на дуель йому, принцу, низько, а пристрелити як собаку - як раз.

Імператор своєю владою звільнив родича від кримінальної відповідальності. Обурення було щирим і загальним. Обурювалися навіть бонапартисти.

Менш ніж за рік Наполеона III скинули і проголосили республіку. А ще через 17 років зятя президента Жюля Греві спіймали на торгівлі головною національною святинею - орденами Почесного легіону.

Природно, пішли розмови, що республіка - клоака, і робити революцію не варто було.

У житті все непросто. Царство Боже на землі не настане ніколи, і хто на це розраховує, той наївна людина. А щоб хоч трохи до нього наблизитися, треба мати терпіння.

На щастя для французів, вони не пройшли шляхом розчарування до кінця, не поставили при владі Наполеона IV, Генріха V або генерала Буланже на білому коні. І вийшло, зрештою, непогано. Може, і у братів-слов'ян вийде.

Наостанок - про вплив Майдану на Росію і про поточну ситуацію на Донбасі. Одне з іншим нерозривно пов'язано.

Рік тому багато хто - хто з побоюванням, хто з боязкою надією - говорили про те, що приклад сусідів сколихне російське суспільство.

Нічого подібного не сталося. Скоріше, навпаки.

Причина лежить на поверхні: за Майданом пішла втрата Криму і нескінченна війна на сході. Кремль і його пропагандисти отримали можливість показувати пальцем і казати: "Ось що буває з тими, хто майдани влаштовує! Такого хочете?".

Це працює. Старе прислів'я: "Аби війни не було!", яким колись виправдовували всі неподобства радянського життя, в свідомості багатьох трансформувалося в нове: "Аби Майдану не було!".

Аналітики ламають голови: в чому полягає "план Путіна" щодо України, чого він, зрештою, хоче, на які території претендує. І не беруть до уваги, що вирішується, насамперед, ключове внутрішньополітичне завдання.

Саме тому не віриться ані в друге, ані в -надцяте перемир'я.

Більше того: навіть якщо Київ відпустить території, що відкололися, на всі чотири сторони, у спокої його не залишать. Згадають про "Новоросію" або більшовицьку "Донецько-Криворізьку республіку", яка існувала два місяці в 1918 році.

Відбувся розподіл праці: Путін і Лавров кажуть миролюбні заспокійливі слова і погоджують хороші документи, а сепаратисти посилають всіх подалі, і ніхто з ними нібито зробити нічого не може. Хоча у Москви достатньо влади, щоб наполягати на своєму.

Гірко і боляче говорити це, а сказати необхідно: мир не випрошують. Миру не буде, доки українська армія не навчиться наступати, а не задкувати.

Не в Дебальцевому справа. Кому воно, за великим рахунком, потрібно? А в тому, що Кремлю не потрібен мир і добробут в Україні. А то зможуть приступити до реформ, боротися з корупцією, піднімати економіку, рухатися в напрямку членства в ЄС - так, чого доброго, й іншим захочеться.

Артем Кречетніков

Російська служба Бі-бі-сі, Москва