Випадкові  сусіди по купе були не дуже балакучими і на звичні в подібних ситуаціях питання «куди» і «за чим» втомлено відповідали загальними фразами без будь-якої конкретики.

Кінцева станція – Костянтинівка. Далі вже лише автотранспортом розбитими дорогами через українські блокпости, де попри різні чутки вражала чемність і витримка наших військових.

Авдіївка зустріла нас незвично розкішною зеленню і тишею. Безлюдність вулиць постійно нагадувала кадри з американських апокаліптичних фільмів. Лише біля магазинів, на зупинках, де зазвичай завжди товклися люди, можна було побачити одинокі фігури.

Проте наступний суботній день довів, що так буває не завжди. Міський ринок завжди був своєрідним серцем міста, яке особливо билося у вихідні. Саме тут можна було не лише купити свіжі продукти, привезені з навколишніх сіл, але й зустріти майже всіх мешканців: і кого хотів би побачити, і кого зовсім не хотів або не очікував. Дивно, але ані постійні обстріли, ані вирва від снаряду посеред ринкового майданчика й обгорілі рештки магазинчиків не порушили цієї традиції. І цього разу зранку на ринку авдіївці купували необхідне й обговорювали останні новини у зв’язку з неспокійною ніччю. За словами місцевих, така активність завжди ранкова, а вже у другій половині дня життя знову завмирає у місті.

І хоча з першого разу може здатися, що нібито жити тут можна: магазини працюють, коксохімічний завод, основне джерело заробітку авдіївців, теж не зупиняється, комунальники вперто роблять свою справу, але обличчя людей відразу розвіюють цю ілюзію. Вираз  суміші смутку, приреченості  й втоми міцно закарбовувався на них. Але найстрашніше, коли на вулицях не чутно дитячого сміху, а значить майбутнє міста залишило його.

На вулицях Авдіївки багато військових, проте вони тримаються окремо. З трьома представниками ВСП мені вдалося поспілкуватись. Звичайно, першим же питанням було те, як складаються  їх стосунки з місцевим населенням, тому що за моїми спостереженнями люди не довіряють українським військовим, та й взагалі Україні. Це навіть проявлялось в реакції знайомих на мою відповідь, що я живу зараз в Києві. Вираз обличчя одразу ж ставав якимось штучним, інтонації в голосі  змінювалися, а після питання «ну і як там» і моєї відповіді, що ТАМ все в порядку, розмова зазвичай закінчувалась. Взагалі, за моїми підрахунками кількість знайомих авдіївців, хто поїхав до Росії або Криму, становить приблизно 70-80 %. Така тенденція багато чого пояснює у спробах розібратись у справжньому ставленні місцевих до країни, у складі якої з великим трудом Авдіївці судилося залишитись.

Як підтвердження моїх роздумів, на питання, як на вас реагує населення, чоловіки з ВСП сумно посміхнувшись відповіли, що нормально.

-         Люди дуже насторожено й обережно ставляться до чужих. А ми для них чужі. Хоча настрої змінюються, люди втомилися і зараз просто хочуть миру і тиші, - наче виправдовували людей вони.

-         Що потрібно, аби люди тут змінили своє ставлення до української арміі, до України взагалі?

-         Перш за все це справа ЗМІ. Якщо тут досі на радіо і телебаченні є російські й республіканські канали, то про що можна казати?! Більшість як дивилася це, так і дивиться. По-друге , бачили побиті вікна? Скільки їх тут. Чому не відремонтувати трохи, не вставити скло хоча б трьом-чотирьом бабусям у місті – і вже як зміниться думка про українську владу!

-         А ви звідки?

-         Ми самі звідси (сміються). З Донецька.

-         Це полегшує пошук спільної мови з місцевими?

-         Та як сказати… Люди нас не знають, хто і звідки ми.  Просто нам легше зрозуміти їх, бо в самих рідні там, в Донецьку, спілкуємося з ними. Чуємо те, чим їх там обробляють.  Пропаганда – це найстрашніше зло.

Іншим моїм спостереженням була зміна населення містечка. Люди, які рухали місто вперед і переважно працювали в Донецьку, залишили свої домівки і роз’їхалися. Тих, хто лишився, можна поділити умовно на три групи: робітники заводу, пенсіонери і так звані люмпени, або за радянською соціологією «декласовані елементи». Мене все турбувало питання, звідки саме останні добувають кошти для проживання. Відповідь проста: мародерство і гуманітарка.

Пік страшних розповідей про те, як українські солдати тягають все, що підвернеться, до пошти, вже минув, я не чула жодної подібної байки, а от реальні історії про пограбування і безхозних квартир, і дач, і навіть діючих магазинчиків мені розповідали постраждалі. У невеличкому чайному магазині, який раніше користувався популярністю серед місцевих, хазяїн так і пояснив мені, ніби вибачався за пусті полиці та дивно розфасований товар: «Мене вже пограбували якось, тому маю кожного дня складати весь крам і нести додому. Тут залишати боюся!»

З гуманітаркою виявилася зовсім сумна історія. Сумна тому, що, в моєму розумінні, це є допомога перш за все нужденнішим. Адже навіть у таких складних умовах є своє градація. Проте зазвичай більше продуктів забирають пробивні горлодери, які не гидують, отримавши свій пайок, розвернутись і тут же облаяти Україну і Порошенко разом узятих. А потім пачки з крупами і макаронами продаються на так званому «чорному ринку», або просто гори цього добра псуються  у когось в квартирі, створюючи ілюзію «подушки безпеки» для травмованої психіки хазяїна.

Я залишала місто з сумними і тривожними відчуттями, тим більше що нічні обстріли в ці дні стали активнішими і небезпечнішими. Знову кілька кілометрів тряслися об’їзними дорогами до Костянтинівки, де на нас чекав потяг. І чомусь подумалось, що як тільки до Авдіївки нарешті йтимуть потяги, то й справжнє життя повільно, але обов’язково повернеться. Питання тільки – коли?

Катерина Пилипенко